Розпусна вдовиця

Сл: Ліна Костенко
Муз: Ольга Богомолець
Вик: Ольга Богомолець, Ігор Жук

Вечір-мисливець
підстрелене сонце
несе у сірому ягдташі.
Тягнуться хмари - скривавлені крила -
по травах,
по обрію,
по душі...

Уже сутеніє.
Туман каламутно
клубочиться в синіх ярах...

В такі хвилини
мандрівникам смутно.
Здається далеким шлях.
І роси холодні.
І втома нестерпна.
І стежка в село не пряма.
І плечі від ноші найлегшої терпнуть.
І на ніч притулку нема.

Заводить в село степова дорога.
Ні краю їй, ні межі.
Над нею - тини, перелази, пороги.
Та все чужі і чужі.

Іде Мандрівник.
Іде, обминає...
І раптом спинився як стій.
У нього нічого свого немає.
Та він уже й сам не свій.

Ішов, не спіткнувся, по цілому світу,
та й тут не спіткнеться, ачей...
Стоїть молодиця,
як тихе літо,
не зводить з нього очей.

А очі у неї - такі тривожні,
і голос бринить - як струна:
- Скажи мені, хто ти,
чудний подорожній? -
питає зненацька вона. -
Ти здалеку йдеш,
ти, напевно, втомився,
ти ноги об камінь побив.
Зайшов би в хату,
води напився.
Зайшов би в хату,
спочив.

- Спасибі за ласку,
за слово гостинне.
Я й справді йду вже давно.

А жінка стелить лляну скатертину
і ставить на стіл вино.
А брови у неї - такі шовкові!
Вуста у неї - такі малинові!
Руки у неї - такі тендітні!
Очі у неї - такі привітні!

І вся вона - як жаринка, глянув - і обпікся.

Е-е-е,
поки не пізно,
пора прощатись.
А то тут можна навіки зостатись.

Шапку узяв,
почав її м'яти:
- Що ж, на добраніч,
пора вирушати...

Пильно вона йому глянула в очі:
- Куди ж ти підеш супроти ночі?

- Куди завгодно, аби із двору.
Хіба не боїшся ти поговору?

- Сказати правду - вже не боюся.
Люди говорять - а я сміюся.

Бо в тому правди нема і крихти.
Як мені легко, щоб їм так дихати!
Рано я, рано зосталась вдовою,
та й попливла, як лист за водою.

Живу одна,
живу, як черниця.
А люди кажуть - розпусна вдовиця.

Кажуть, гуляю,
кажуть, чаклую,
кажуть, чужих чоловіків чарую.
Кажуть, хлопців з розуму зводжу.
Кажуть, любити щиро не можу.
Кажуть, горілку я п'ю, як воду.
Кажуть, я маю відьомську вроду.
Трохи до мене чорти не літають...
Все вони бачать!
Все вони знають!
Тільки не бачать моєї муки,
як в самотині ламаю руки.

Що ж ти притих?
Будеш спати на сіні.
Між нами будуть двері та сіни.
Та два пороги.
Та клямка й засув.
Щоб я й тебе не зачарувала часом.

І засміялася гірко, невесело.
Вийшла у клуню
Свічку світила.
Постіль на сіні пахучім стелила.
Чистим ряденцем її накривала,
білу подушку на сон підбивала...
Та й побажала спокійно спати.
Та й повернулась -
пішла до хати.
Грюкнули двері.
І зачинились.

... зорі крізь щілини в клуню дивились
поглядом тихим, далеким, глибоким:
- Холодно в ночі у сім одиноким!

Холодно...
Холодно...
Холодно...
Холодно...

Ніч проминула.
Нічого не снилось.
Ледве на світ благословилось, -
встала вдова,
пирогів напекла,
Мандрівника до воріт провела.
До оболоні,
до шляху у поле.
Ще й уклонилась:
- Щасти тобі, доле!

А сусідки на неї дивилися,
і плювалися,
і хрестилися:
- Безсоромниця
і розпутниця,
вже й не криється, шалапутниця.
Бач, відплив від берега човник...
Що не ніч,
то новий полюбовник!

На головну сторінку...