Коли смерть присяде на бруствер

Сл: Гліб Бабіч

Коли смерть присяде на бруствер,
Спитає - "Ну, що тут ти?"
Коли нас, як тісто, місить вогняний вал,
Я не стану смикати Бога -
Вийду в канал арти.
У піхоти з артою і Богом -
Завжди прямий канал!

Заглушаючи криком в рацію
Хрипкий голос війни,
Продиктую чарівні цифри,
Наче магічний код.
Скрипне радіо - "Прийняв.
Тримайтеся, пацани".
Решту слів не почую.
Бо знову накрив "приход".

Оживе на позиції стадо
Сталевих слонів,
Поверне свої хоботи
В сторону наших бід.
І зайде у стволи із клацанням
Стиснутий божий гнів,
Для швидкої доставки -
Без декларацій і мит.

Навіть янголи завмерли в небі -
Як театральний зал,
Небо теж полюбляє сипати -
Снігом, градом, дощем.
Дочекалися. Наче кулак
По всесвіту стукнув залп.
Другий, третій, а потім іще, і ще.

А над нами небо луснуло,
Наче віконне скло,
Аж земля підстрибнула,
І трохи змінився ландшафт.
Смерть сиділа на бруствері.
Більш немає... Змело...
Та зі стиснутих рук
Повернулася в серце душа.

Що там, брате? Прийом? -
Та все по плюсах, братан!
Так вломили, що вщент.
І цілей більше нема!
Що я ще відповім?
Вклоняюсь тобі, арта!
Не дарма вас кличуть богами!
Ой, не дарма!..

На головну сторінку...