Пастораль ХХ сторіччя
Сл: Ліна Костенко Як їх зносили з поля!
Набрякли від крові рядна.
Троє їх, пастушків.
Павло, Сашко і Степан.
Розбирали гранату.
І ніяка в житті Аріадна
Вже не виведе з горя
Отих матерів.
А степам будуть груди пекти
Ті залишені в полі гранати,
Те покиддя війни
На грузьких слідах череди.
Отакі вони хлопці,
Кирпаті сільські аргонавти,
Голуб'ята, анциболи,
Хоч не роди!
Їх рвонуло навідліг.
І бризнуло кров'ю в багаття.
І несли їх діди,
Яким не хотілося жить.
Під горою стояла вагітна,
Як поле, мати.
І кричала та мати: -
Хоч личко його покажіть!
Личка вже не було.
Кісточками, омитими кров'ю,
Осміхалася шия
З худеньких дитячих ключиць.
Гарні діти були.
Козацького доброго крою.
Коли зносили їх,
Навіть сонце упало ниць.
Вечір був.
І цвіли під вікнами мальви.
Попід руки держала
Отих матерів рідня.
А одна розродилась,
І стала ушосте - мати.
А один був живий.
Він умер наступного дня...
На головну сторінку...
©
Українські Пісні, 2003-2021